Гімалаї: побачити і жити далі :)

Наша поїздка, яка колись виглядала далекою нездійсненою мрією таки здійснилася. Коли ще тільки замовлялися квитки, бронювались готелі, в це все одно не дуже вірилося. Потім ми дізналися про сходження лавини в тому місці через яке ми теоретично спочатку хотіли йти. Але в результаті ми вирішили вибрати найпростіший трек до базового табору Аннапурни. Йти було доволі легко – рюкзаки легкі, погода теж хороша: зранку тепло, після обіду зазвичай дощ. І щохвилини бачиш інших людей, які різняться віком, національністю, мовою, але об’єднані тим, що вирішили побачити ці гори попри хронічну відсутність часу і грошей. І це робить сотні людей наче змовниками: “Намасте” кажеш ти, дивишся в очі людині і відчуваєш коротке тепло. Кожен вечір закінчується не розведенням вогнища і ставленням намету, а вибором лоджу – так називаються міні-готельчики у яких усі ночують під час сходження. І кожен вечір думаєш – ось ще один день мінус. Так я думала поки піднімалась. Мені хотілося залишитись там довго-довго. Щодня вставати і минати водоспади, небезпечні мости, долини, безкінечні сходи, бистрі ріки, буйні дерева, осликів і яків, туристів і місцевих. Здається, що це сама та пастораль у існування якої ти вже не вірила: люди мирно збирають рис, пасуть яків, приймають гостей і починають день з подяки добрим богам. Звісно, це не правда, чи неповна правда. Є  босі діти, що співаючи випрошують шоколад і не завжди усміхнені шерпи, що носять по 50 кг на спині, щоб вчасно доправити тобі у лодж шматок курки.  Жінки, які цілісінький здається день тільки й роблять, що перуть у холодній воді. Та все ж я не побачила тут ніякого горя, чи приниження чи страху. Це люди, які ведуть нормальне життя і можна до ранку сперечатися що краще: наша стресована цивілізація чи їх примарна буддистська пастораль. Це здається питання яке цікавить усіх хто сюди приїжджає. Нам траплялось багато дауншифтерів: людей які вирішили не повертатись. Жити без коріння і рости вгору. Так це видається мабуть у мріях, але на практиці не в усіх виходить. Люди тут зазвичай багато працюють і рано лягають спати, діти хочуть солодощів і полюбляють футбол. Дощі і сонце ділять дні між собою, хмари то відкривають то закривають гори, які наче кричать: дивись! Дивись поки можеш, поки ти тут, поки серце б’ється, а ноги ходять.

Боржава -Шипіт

Цього разу ми трохи екстремалили – їхали нічним поїздом, перелазили попри огорожу в Воловці, лізли по снігу, переходили річку вбрід, промочили ноги, але потім добрались до Шипоту  відігрілись біля вогню і усе висушили. А як ми спаааали. Як це прекрасно спати в палатці коли чути тільки падаючу воду і пташок.

Моя стаття про Барселону

Барселона – це важкий наркотик, до якого звикаєш  майже одразу. Зрештою починає здаватись, що  ейфорія це і є нормальний твій стан і з поверненням додому починається справжнісінька ломка. Але якщо вас це не лякає, то Барселона стане найкращим, що з вами коли-небудь ставалося.

Перш за все Барселона – величезна. Її практично неможливо обійти пішки, хоч ми і намагались. Старовинні квартали де збереглися будинки 14-15 століття  тут успішно межують з великими площами  і запрудженими широкими  проспектами. Барселона спланована дуже  чітко: ціле місто зверху виглядає дитячим конструктором, що складається з маленьких квадратиків. Тому в ній дуже легко орієнтуватись, і маючи карту заблудитись майже неможливо.

У листопаді в Барселоні середня температура 15-17 градусів, вітру з моря чомусь практично немає, комфортно себе почуваєш у футболці і легкій куртці. Черги до музеїв відсутні, натовпів туристів не видно. Думаю, що час для відвідання ми вибрали дуже хороший, ще краще може бути хіба у березні-квітні. Адже влітку Барселона – це 40 градусів тепла, сієста в обідній час і цілковита залежність від кондиціонера. Те що місто південне і жарке видно навіть наприкінці листопада: сієста з 2-4 години зберігається, на усіх будинках помітні щільні віконниці, усюди багато фонтанів і маленьких криничок з питною водою. Сприймати прекрасне на такій спеці здатні не усі.

А прекрасне тут усе і повірте, Барселона це не лише Гауді: мозаїка і фрески на будинках, чудернацькі хмарочоси, перманентно засмаглі усміхнені діти, зелені дворики з фонтанами, балкони уставлені велосипедами, іграшками та усіма можливими квітами, дракони усіх ґатунків, ятки на базарах з фруктами і овочами усіх кольорів райдуги, кольорові  графіті замість нудних вивісок магазинів, море, блакитне і тепле навіть у листопаді, вуличні музиканти, які співають наче особисто для тебе твої улюблені пісні, жінки  з обличчями і формами, які не снились Альмадовару, проходять повз тебе на вулиці просто так… А у Кафедральний соборі на вході видають екскурсійний буклет де сказано: «Pray for peace and love». Що тут можна ще сказати?

Одеса

В Одесі я була вже далеко не вперше, але вперше власне зимою. Це виявилось так як я й сподівалась: цікаво, приємно і не жарко 🙂  Тепер планую ще спробувати восени, оскільки ми приїхали у святкові дні, коли не працюють музеї і театри. А ще хочу поєднати поїздку з якимось гарним концертом. В Одесу дуже багато приїжджають гарних музикантів, бо там є де виступати і немаловажливо перед ким. Хоча ціни інколи трохи кусаються… Та навіть якби в Одесі не було ні театрів ні моря, туди варто було поїхати тільки заради їжі 🙂 Ми відвідували вже колись "полюблене" кафе "Буфет" на Пантелеймоновській, а потім випадково забрели у "Базилік", який виявився нічим не гірший.Атмосфера у обох кафе схожа: все зроблено дуже хенд-мейдно і негламурно, зайшовши туди не хочеться виходити і музика приблизно теж десь така як я вдома слухаю… В Базиліку було всього десь 4 меню, одне з десертами і гарячими напоями, ще одне загальне і ще одне мандаринове 🙂 Гарячі напої там це щось – наприклад гарячий напій на основі малинового варення я рахую що це прекрасно 🙂
Але ще більше сподобались самі люди  –  не знаю як це пояснити. Але ви мені скажете що в мене синдром туриста тому я мовчу 🙂

Памятник великому Одіну 🙂 Хоч це й просто прикраса однойменного ресторану, але виконано справді красиво

Барселона

Горгани

Це був дуже веселий, важкий і приємний, сонячний, зелений і чудовий тиждень. Найбільше мені сподобалось лякатись: першого дня ми боялись ведмедя, другого грибів, третього змій і четвертого зараження крові. А ще до того мама налякала нас ботулізмом, бо ми зробили домашню тушківку замість того, щоб купувати незнамошо у супермаркеті. Ще я бачила неймовірно рогатих жуків і вперше в житті  стільки грибів одночасно. А цикоти-сцикоти виявились не такими страшними як я уявляла – по ним набагато легше йти ніж по сипучому спуску наприклад з Молодої. Найбільший провтик Грофа і Сивуля. Найвища гора яку ми здолали Ігровець, а найгарніша Яйко Ілемське. Немає в житті нічого смачнішого за воду,ось.  А ще це була найдешевша наша відпустка )))

Про візи

Отже, тепер коротко про нашу епопею з візами.

Дубно

Враження від міста загалом непогані. Але я не очікувала, що там така розруха. Відходиш два метри в бік – і зруйновані будинки. Ніби війна була пару років тому. Трохи розчарував замок – зате сподобалась річечка понад ним і зимова рибалка (перший раз в житті таке бачила). Ну і клуб Альт як завжди порадував своїми чудовими цінами 🙂 Було весняно тепло і вітряно.

Шипіт форевер :)

Я не люблю зиму і кожного року з нетерпінням чекаю коли ж вона закінчиться. І лижі я теж не люблю, як недавно з`ясувалось 🙂 Але Шипіт прекрасний у будь-яку пору року. Що я зараз і спробую Вам показати.
Далі – весна, літо, осінь, зима… І знову весна.

Весна

Літо

осінь

Зима

І знову весна!

Київ

Ц

Це те що вразило мене найбільше – авторські ляльки з галереї "Парсуна". Фотографувати там не можна, тому фотки з Інтернету і на жаль майже не передають магічної сутності цих істот. Та коли дивишся безпосередньо, то стає трохи лячно, бо одразу видно, що у кожної  маленької людини (язик не повертається називати їх ляльками) є своя життєва історія і душа.Тож, я вже знаю, що я буду коллекціонувати у старості 🙂

А ранок почався з Андріївського спуску – там ми відвідали музей Булгакова. Дуже дивний мушу вам сказати музей. Експозиція подвійна: речі зі справжнього помешкання письменника  і віртуальна експозиція квартири Турбіних. Ну і ця інша паралельна реальність представлена речима з гіпсу. У кінці якась дивна штука де показують типу зоряне небо. А екскурсоводка говорить таким приторним медовим голосом, що хочеться не то засміятись не то заткнути вуха.
На узвозі нічого цікавого не знайшли,бо він тільки розкладався об 11 ранку, зате потім зайшли в  "магазинчик некоторых вещей", де були справді цікаві сувеніри і одяг.

Наступним пунктом був дворик з круками на Рейтерській – мабуть найцікавіше місце з усіх, що ми відвідували. Круки дуже розумні, їх звати Карлуша, Корвін і Кирило. З нами вони намагались бавитись і ми 15 хвилин розважались тим, що перекидали один одному якийсь тюбик з нето помадою нето лаком для нігтів. Потім пригостили шоколадкою, крук закопав її  на зиму 🙂 Знаю, що була начеб-то історія, що якісь "добрі" люди поламали клітку і випустили птахів на волю. Але круки  ручні і не пристосовані жити у місті, тож невдовзі вони повернулись назад.

Щоб пообідати ми вибрали теж доволі екзотичне місце – кафе Палата №6, яке довелось шукати двадцять хвилин – воно знаходиться у підвалі без вивіски. Антураж нас не дуже вразив: усієї екзотики офіціантки у білих халатах та таблички лікарів на вбиральні і кухні. Але, скажу вам, який там був шикарний стейк! Я не спец у цьому, але мені здалося, що смачнішого м`яса я не їла в житті. Ще й всього за 48 гривень, мені здається, що  для Києва це доволі демократичні ціни.

Далі ми спробували прорватися в арт-галерею пінчука, але без успіху – під входом була довжелезна черга. Тому рушили одразу на концерт – власне заради нього ми й приїхали у Київ. Що Вам сказати… Мельница мене розчарувала. Концерт тривав усього 2 години, при тому що 10 хвилин тривав  виступ на біс, а ще десять соло-виступ якогось дмітрія фролова. Десять хвилин нещасні люди слухали те як він барабанить, а прожектори, тим часом, безжалісно сліпили їм очі. Під час концерту я не почула своїх улюблених пісень (ні оборотня, ні горца, ні дракона), натомість мусила слухати заунивні мелодії з альбому  "Дикие травы". Не говорячи вже про те, що сама діва з залом майже не розмовляла і навіть не рухалась. Воно і не дивно: я б теж не змогла рухатись на каблуках висотою в 20 см. Взагалі костюми виконавців навівали якісь дивні асоціації: яскраво білий колір наштовхував на думки про  ту ж Палату№6. Порівнюючи, хочу сказати, що Арбєніна у Львові мені сподобалась значно більше. Вона на відміну від Хелавіси вміє віддавати енергію залу і справді любить своїх шанувальників.
Одним словом – Київ мені сподобався, концерт – ні. Але у липні приїжджають RHCP, і шось мені підказує, що цей концерт мене не розчарує)))