Книжкові підсумки 2018

Так вийшло що майже усі ці книги про війну, це мабуть не дивно. Також, їх об’єднує сценарій “незвичні люди в незвичних обставинах”. Ну і ще їх об’єдную я, бо зараз пишу цей текст 🙂

Отже, поїхали:

1. Торнтон Уайлдер “День восьмий”

Відкрила для себе цього року Уайлдера і на разі прочитала три книги, але розповісти хочу про цю. День восьмий – це чомусь для мене фантасмагорія, попри те що всі обставини життя героїв є повністю реалістичними, а їх характери і спосіб життя є переважно раціональними, відповідальними, нерозрахованими на чудо. Але все ж коли я читала цю книгу, мене переслідувало якесь відчуття що ось ось станеться якесь диво, наприклад головний герой приїде на санках Санта-клауса і всі радісно обіймуться. Цього звісно не стається, але розчарування нема. Бо Джон Ешлі є в кожному з нас, а отже в кожному з нас є здатність творити диво щоденними малими порціями. Принаймні, для мене книга саме про це.

Життя лиш гра а люди в нім слова

Друзі! А приходьте!

А ти спи. Вже поснули коти
Зливи минули,ослабли дроти
можна просто тихо піти

вроде осень

Originally posted by at вроде осень

в полях озимь
в лугах росень
что же ты лопату бросил
в огороде?
уже осень
вроде

низкий дым
на стёклах влага
майку надо под рубаху
всюду бродит
что-то вроде
страха

за воротами народу
раз два и обчелся
кто ты
кто отбил
охоту
за ворота?

в лугах тихо
в сенях лихо
из-под лавки
шепот крика
осень входит
всё проходит
вроде

19-20.09.2001
Пуща Водица

 

Підсумок літературної гри “Осел смутно пасеться”

пасеться місяць у зорепаді.
блакиттю заливає сакури.
так тихо у кіото. у квітні. вночі.
корова, коза, баранчик, ослик
жують травичку і бавляться.
товстий, пухнастий, злегка тупуватий,
речі носить на горбі — це осел у всій красі.
не заглядай мені під хвіст –
там ти не знайдеш парадайзу…
осел жує -і вічний його піст.
а ззаду лиш сюрпрайзи.
пасеться. плететься. стелеться. в’ється.
пасеться ґедзьо, в’ється тестьо:
через поле, через гай — у близенький рідний край.
чвак-чвак-чвак, уууууу, смакота.
хоча й не порівняти з літніми лугами…
ууууу, чвак-чвак-чвак, уууууу!
вухате створіння вперто снує за морквиною:
цей овоч на шнурку і палці перед носом –
єдиний спосіб заставити її прямувати бодай кудись.
от тільки чи бачений і реальний напрямок співпадають?
крізь простір несеться, торуючи шлях, –
аллах так робив –
кромлех, дольмена — вдавив у землю.
ти тямиш. я тямлю.
життя
сон
ранок
сніданок
обід
авто
калюжа
брудний
пісок — скрип на зубах –
печаль.
смутно з’їв яблуко.
без смутку не було б радости.
смуток — частина життя.
смутно, курва, смутно мені…
трава скінчилась, води нема…
дві копи сіна і сил нема, щоб вибрати одну

переправа

Я засмаг до чорноти, Хароне,
в руках  і кишенях не маю нічого,
я палив спогади, вокзали мости,
а тепер шукаю схрону.
Пусти мене дядьку задурно,
он  сходить місяць над  водою
нащо тобі того срібла?
я так хочу нарешті  додому.
Куди йти, та що ти верзеш?
Блукати мов привид над полем?
шукати рятунку в  землі, авжеж
та я розтрощу на друзки твій човен!
Ну все,  сволотто,  я йду,
пошукаю в тій річці броду,
а не знайду, так перепливу
і ти нічого мені не зробиш.

дивно мені ринво
хитко мені нитко
страшно мені башто
тлінно мені інно

Угорська – це кладєзь різного прікольного досвіду і дивних ситуацій і людей. Вчора наприклад забігла дівчинка і сказала що її переслідує маньяк. Ми її переховували дві години, потім вона пішла, а потім прийшов "маньяк" і жалівся що він з нею чотири роки прожив, а потім щось не поділили-посварились і вона написала на нього заяву. Оце люди живуть? 🙂
А ще я шукала майже два місяці "Ерудит", а він увесь цей час спокійнісінько лежав на Угорській серед платівок і чекав поки прийде Наталя і знайде його мені 🙂

скляне

Мы  хрупки, как фигурки в старом шкафу книжном,
боимся, что кто-то все  обязательно пишет,
казалось, разбить нас под силу и мыши.
Страшимся банальных сценариев, неверных слов,
надеемся авось повезет – не расшифруют, не услышат,
ведь надо быть необозримее в сто раз и  выше,
держать спину, левел  и лицо,
и все это красиво, естественно, легко,
прикинуться циником, атеистом или распущенным наглецом,
если становится уж  совсем тяжело.
Для кого же,  скажи мне, солнце мое,
мы так надрываем сердце и выгибаем грудь колесом?
Ведь я не верю ни в бога, ни в черта,
ни, тем более, в мертвую пустоту…
Я достаю фишки и делаю ставки
и отворачиваюсь, делая вид, что мне все равно

И когда гроза,
Отгремев – гюрзою отползла назад, –
Поднялась лоза,
И, перевит лозою, –
Я открыл глаза…
Воды шли волной,
Унося на гребне
Хлопья пены сна,
И я стал собой.
И я увидел небо…
И была весна!

© С. Калугин

Read more: http://orgius.ru/txt/vesna.html#ixzz2xfcDOC6W