Птахів на Шрі-ланці дуже багато, особливо у Тангалле, де ми провели цілий тиждень. Зранку вони прилітали у лагуну і я ходила на них дивитись. Здебільшого мені траплялися цаплі які мабуть ловили там собі якусь поживу. Найпоширенішою птахою усюди втім лишається ворона 🙂 У заповіднику Яла ми побачити найбільшу кількість різних рідкісних видів. Більшість з них я змогла ідентифікувати завдяки гіду.
“Казки острова Ланка” – так називалась одна з моїх улюблених книжок дитинства. Прекрасна і великоформатна, ілюстрована, з історіями так сюжетно неподібними на європейські казки, я могла гортати і перечитувати її безкінечно. Так і з самим островом – його не осягнути за раз і хочеться ще і ще. Та мені здається ми встигли багато: побачили океан, гори, слонів,оленів, одну черепаху, китів у бінокль, незліченну кількість птахів і багато ящірок.
Я гадала собі, що пляж нам швидко набридне і ми будемо багато часу всередині острова – оглядаючи храми, реліквії і давні розвалини. Зізнаюсь одразу – я помилилась. Коли ми приїхали у Тангалле, океан мене повністю зачарував і не хотілося більше нічого. Місцина настільки дика і пустельна, що якщо йди в інший бік від міста по пляжу, можна не зустріти жодної людини три години поспіль. А піщана смуга – широченна і прекрасна. Купатись там щоправда екстремально – хвилі велетенські і зносить навіть якщо стоїш лише по коліна у воді. Тому ми плавали біля готелю у місці де лагуна впадає у океан. Зранку доки не сильні хвилі, можна було заповзти у камінчики і лежати як у природному джакузі.
Більшість людей, що з нами відпочивало німці і британці. І до того ж їх було мало. Як це місце виявилось несхоже на геть усе, де я була раніше! Ніяких криків, ніякої музики, ніякої торгівлі на пляжі. Тільки ми і шум океану. Ефект дуже подібний до гір, тільки океан здається прочищає мозок ще швидше і ефективніше.
Не менш чудесною була й лагуна – щоранку я ходила фотографувати туди птахів. Ці ранки мені найбільше подобались – відчуття присутності було таким яскравим у момент коли пташка стріпується і летить над водою. Так ніби просто все, а пояснити важко. Чомусь коли я бачу птахів – в мене з’являється відчуття змістовності життя, яке треба зізнатись не так вже часто мене й навідує. 🙂 Тому наступний пост буде повністю присвячений птахам Шрі Ланки.
Наша поїздка, яка колись виглядала далекою нездійсненою мрією таки здійснилася. Коли ще тільки замовлялися квитки, бронювались готелі, в це все одно не дуже вірилося. Потім ми дізналися про сходження лавини в тому місці через яке ми теоретично спочатку хотіли йти. Але в результаті ми вирішили вибрати найпростіший трек до базового табору Аннапурни. Йти було доволі легко – рюкзаки легкі, погода теж хороша: зранку тепло, після обіду зазвичай дощ. І щохвилини бачиш інших людей, які різняться віком, національністю, мовою, але об’єднані тим, що вирішили побачити ці гори попри хронічну відсутність часу і грошей. І це робить сотні людей наче змовниками: “Намасте” кажеш ти, дивишся в очі людині і відчуваєш коротке тепло. Кожен вечір закінчується не розведенням вогнища і ставленням намету, а вибором лоджу – так називаються міні-готельчики у яких усі ночують під час сходження. І кожен вечір думаєш – ось ще один день мінус. Так я думала поки піднімалась. Мені хотілося залишитись там довго-довго. Щодня вставати і минати водоспади, небезпечні мости, долини, безкінечні сходи, бистрі ріки, буйні дерева, осликів і яків, туристів і місцевих. Здається, що це сама та пастораль у існування якої ти вже не вірила: люди мирно збирають рис, пасуть яків, приймають гостей і починають день з подяки добрим богам. Звісно, це не правда, чи неповна правда. Є босі діти, що співаючи випрошують шоколад і не завжди усміхнені шерпи, що носять по 50 кг на спині, щоб вчасно доправити тобі у лодж шматок курки. Жінки, які цілісінький здається день тільки й роблять, що перуть у холодній воді. Та все ж я не побачила тут ніякого горя, чи приниження чи страху. Це люди, які ведуть нормальне життя і можна до ранку сперечатися що краще: наша стресована цивілізація чи їх примарна буддистська пастораль. Це здається питання яке цікавить усіх хто сюди приїжджає. Нам траплялось багато дауншифтерів: людей які вирішили не повертатись. Жити без коріння і рости вгору. Так це видається мабуть у мріях, але на практиці не в усіх виходить. Люди тут зазвичай багато працюють і рано лягають спати, діти хочуть солодощів і полюбляють футбол. Дощі і сонце ділять дні між собою, хмари то відкривають то закривають гори, які наче кричать: дивись! Дивись поки можеш, поки ти тут, поки серце б’ється, а ноги ходять.
ще 3
truebilka 