дивно мені ринво
хитко мені нитко
страшно мені башто
тлінно мені інно

Гімалаї: побачити і жити далі :)

Наша поїздка, яка колись виглядала далекою нездійсненою мрією таки здійснилася. Коли ще тільки замовлялися квитки, бронювались готелі, в це все одно не дуже вірилося. Потім ми дізналися про сходження лавини в тому місці через яке ми теоретично спочатку хотіли йти. Але в результаті ми вирішили вибрати найпростіший трек до базового табору Аннапурни. Йти було доволі легко – рюкзаки легкі, погода теж хороша: зранку тепло, після обіду зазвичай дощ. І щохвилини бачиш інших людей, які різняться віком, національністю, мовою, але об’єднані тим, що вирішили побачити ці гори попри хронічну відсутність часу і грошей. І це робить сотні людей наче змовниками: “Намасте” кажеш ти, дивишся в очі людині і відчуваєш коротке тепло. Кожен вечір закінчується не розведенням вогнища і ставленням намету, а вибором лоджу – так називаються міні-готельчики у яких усі ночують під час сходження. І кожен вечір думаєш – ось ще один день мінус. Так я думала поки піднімалась. Мені хотілося залишитись там довго-довго. Щодня вставати і минати водоспади, небезпечні мости, долини, безкінечні сходи, бистрі ріки, буйні дерева, осликів і яків, туристів і місцевих. Здається, що це сама та пастораль у існування якої ти вже не вірила: люди мирно збирають рис, пасуть яків, приймають гостей і починають день з подяки добрим богам. Звісно, це не правда, чи неповна правда. Є  босі діти, що співаючи випрошують шоколад і не завжди усміхнені шерпи, що носять по 50 кг на спині, щоб вчасно доправити тобі у лодж шматок курки.  Жінки, які цілісінький здається день тільки й роблять, що перуть у холодній воді. Та все ж я не побачила тут ніякого горя, чи приниження чи страху. Це люди, які ведуть нормальне життя і можна до ранку сперечатися що краще: наша стресована цивілізація чи їх примарна буддистська пастораль. Це здається питання яке цікавить усіх хто сюди приїжджає. Нам траплялось багато дауншифтерів: людей які вирішили не повертатись. Жити без коріння і рости вгору. Так це видається мабуть у мріях, але на практиці не в усіх виходить. Люди тут зазвичай багато працюють і рано лягають спати, діти хочуть солодощів і полюбляють футбол. Дощі і сонце ділять дні між собою, хмари то відкривають то закривають гори, які наче кричать: дивись! Дивись поки можеш, поки ти тут, поки серце б’ється, а ноги ходять.

Угорська – це кладєзь різного прікольного досвіду і дивних ситуацій і людей. Вчора наприклад забігла дівчинка і сказала що її переслідує маньяк. Ми її переховували дві години, потім вона пішла, а потім прийшов "маньяк" і жалівся що він з нею чотири роки прожив, а потім щось не поділили-посварились і вона написала на нього заяву. Оце люди живуть? 🙂
А ще я шукала майже два місяці "Ерудит", а він увесь цей час спокійнісінько лежав на Угорській серед платівок і чекав поки прийде Наталя і знайде його мені 🙂

скляне

Мы  хрупки, как фигурки в старом шкафу книжном,
боимся, что кто-то все  обязательно пишет,
казалось, разбить нас под силу и мыши.
Страшимся банальных сценариев, неверных слов,
надеемся авось повезет – не расшифруют, не услышат,
ведь надо быть необозримее в сто раз и  выше,
держать спину, левел  и лицо,
и все это красиво, естественно, легко,
прикинуться циником, атеистом или распущенным наглецом,
если становится уж  совсем тяжело.
Для кого же,  скажи мне, солнце мое,
мы так надрываем сердце и выгибаем грудь колесом?
Ведь я не верю ни в бога, ни в черта,
ни, тем более, в мертвую пустоту…
Я достаю фишки и делаю ставки
и отворачиваюсь, делая вид, что мне все равно

И когда гроза,
Отгремев – гюрзою отползла назад, –
Поднялась лоза,
И, перевит лозою, –
Я открыл глаза…
Воды шли волной,
Унося на гребне
Хлопья пены сна,
И я стал собой.
И я увидел небо…
И была весна!

© С. Калугин

Read more: http://orgius.ru/txt/vesna.html#ixzz2xfcDOC6W

Без назви

Ти не один – нас п'ятдесят два мільйони
Казала в дитинстві мені реклама
Я завжди знала – телевізор бреше,
ти постійно один, ну ще максимум мама
Тепер мені двадцять п'ять, а нас стало менше,
хто програмує в Штатах, хто прибирає в Італіях
Хтось спився і помер, захворів на рак чи дістав інфаркт,
Тільки на Закарпатті додатній приріст населення,
там сонце, вино і Карпат дальні далі.
А ще четверо загинули на війні,
Вони тепер чи то у раю чи у Валгаллі
В Києві розриває світло-шумові гранати,
Мене розриває у Львові на клапті
Боже як я усіх вас люблю.
Чому я раніше цього не знала?

істеорія

Originally posted by at істеорія

цей дощ надовго
цей сніг надовго
ця жерсть надовго – і так всю дорогу
і все від бога
і всі із богом
чого ж усе так далеко від нього?
а ніч згорає
а день минає
життя проходить як перехожий
і що я маю?
і що ти маєш?
і взагаді – на що це схоже?
життя поводиться
як убивця
що ріже час і тягне жили
і ще й сміється
іще й клянеться
що ніби цього ми заслужили
вже стільки крові
і стільки поту
і стільки сліз – сльоза за сльозою
зійди ж нам боже
новим потопом
коротким шквалом
або грозою
відмий же лик свій
від бруду й гною –
і будем вірно тобі служити
нам так хотілося бути з тобою
нам так хотілося просто жити

Двері

Недавно прочитала гарну книгу яку усім рекламую. Вона називається “Дети смотрителей слонов”. Сюжет там загалом майже детективний,але паралельно зачіпляються дуже цікаві речі. Такі як вихід за межі своїх можливостей. Вихід з кімнати буденності і стереотипних уявлень про себе і про світ.
Ось маленька цитата:

Прежде чем я продолжу свой рассказ, я хочу вас спросить вот о чём: я хочу спросить, можете ли вы вспомнить какие-нибудь минуты в вашей жизни, когда вы были счастливы. Не просто рады. Не просто довольны. А счастливы, полностью, на все сто процентов.

Если вам не удастся вспомнить хотя бы одно такое мгновение, то это не есть хорошо, но тогда тем более важно, чтобы вы задумались над моими словами.

Если вы вспомните хотя бы одно, или, ещё лучше, несколько таких мгновений, то я попрошу вас представить себе их. Это важно. Потому что именно в эти моменты дверь и приоткрывается.

Я расскажу вам о некоторых из моих. Не то чтобы это было что-то особенное. Я рассказываю о них для того, чтобы вам было проще обнаружить их в вашей собственной жизни.

Хата-читальня

Вирішила пригадати усі книги які мене так чи інакше вразили за останній час і про які я тут чомусь не писала. Ось знову моя п’ятірка лідерів:
1. Сельма Лагерлеф “Сага о Йесте Берлинге”.
Я з дитинства знала   цю письменницю як авторку дитячої літератури, а вже пізніше дізналась, що вона написала багато усього  і між іншим є першою  в історії жінкою, що отримала Нобелівську премії з літератури (1909). Описати книгу важко: для сучасного читача її стилістика можливо буде незрозуміла чи навіть смішна, бо це справжня поезія у прозі, це надзвичайна і драматична  історія життя, яка розповідається з усією можливою любов’ю і співчуттям до людини. Для декого тут можливо буде забагато християнства. Але чого  точно не знайдете у книзі, так це фальшивості, моралізаторства і занудства, яке в мене власне і асоціюється з сучасними рисами цієї релігії… Мабуть  кожен зрозуміє Йесту – колишнього священника,  кавалера,  співця, скитальця, зрадника, чоловіка. Бо й нас життя не шкодує і часом влаштовує різні сюрпризи.  Та все ж життя Йести складніше і надзвичайніше, тому і називається “сагою”. Тут і пригоди і витівки і кохання і зрада, гріх і розплата і угода з дияволом –  все це з величчю і масштабністю притаманною древнім легендам і переказам.

Сьогодні

у сні я розкрутилася як дзига і полетіла вверх. Було прикольно.